Відома істина: Черкащина – Шевченків край, «земля, яку сходив Тарас малими босими ногами», де скуштував гіркого сирітського хліба, звідки пішов у великий світ, щоб стати «володарем у царстві духа», національним генієм і духовним пророком України. Тож з неабияким інтересом учні 8-Б, 9-А та 10-А класів нашої гімназії вирішили помандрувати Шевченківськими місцями Черкащини. У суботу, 12 жовтня, зручно вмостившись на сидіннях комфортабельного автобуса, сповнена очікуванням приємних вражень, галаслива дітвора під’їжджала до мальовничого села Моринці, у якому 9 березня 1814 року побачив світ малий Тарасик. Тут екскурсанти побували у відтвореній хаті Якима Бойка, дідуся Шевченка по материній лінії, а також у хаті сільського коваля Копія, де мешкала певний час родина Григорія та Катерини Шевченків. Це дерев’яні хати з печами, лежанками, поликами, жердками для одягу, столами, лавами, скринями. Вразили дітей два крихітні віконця з чотирма крихітними шибками. Як тут можна було щось побачити?! З цікавістю оглядали місцеві краєвиди, особливо крутий яр.

Потім екскурсійним автобусом група попрямувала до с. Будище. Невгамовний Микола Іванович, наш гід, по дорозі розповів, що колись на місці села в давні часи була «буда», у якій виробляли поташ, звідки й пішла назва поселення. Саме в Будищі був маєток пана Енгельгардта, у якому Тарас Шевченко служив козачком 1829 року. Спочатку парком навпростець, а потім алеєю каштанів прямуємо до маєтку, на якому бачимо пам’ятну дошку з відповідним написом. Оминаючи будинок, простуємо до дуба, у якому колись давно малий Тарас ховав свої малюнки. Фотографуємося, а потім, сміючись, розбігаємося парком у пошуках смачних червонобоких яблук, яких тут залишилося ще чимало. Здавалося, що й сонце з блакитного неба теж дослухалося до того, що діялося в парку…

Відвідини с.Шевченкове (колишньої Керелівки) розпочалися із зупинки біля хати дяка Павла Рубана, прозваного Совгирем. Ця хата збереглася до наших днів. Над нею, як над реліквією, споруджено спеціальне накриття. У часи навчання Т.Г.Шевченка в школі це була хата на дві половини: у лівій частині мешкав сам дяк, у правій – містилася школа. Через скляні вікна захисної споруди ми змогли побачити речі того часу: стіл, лави, ікону. Увагу привертає і вказівний знак на вулиці: «Хата дяка, де вчився і наймитував Тарас Шевченко».

Невдовзі ми вже біля батьківської садиби Кобзаря, де він проживав з 1815 р. по 1829 р. У музеї відтворено шлях письменника. На стінах світлиці – шабля-домаха, кобза, червоний пояс козацький, ще й портрет козака Мамая – про все розповідав онукові дід Іван, що брав участь у Коліївщині. У кутку – плетена колисочка під вишиваним рушником. Саме в такій вигойдували того, хто став славою України. Символічне ярмо, церковні книги, з яких дід і батько поета вичитували молитви. Усе це – тогочасні атрибути. А ось стіл і лава справді належали сім’ї Шевченка (були передані у музей родичами). Порепані, почорнілі від часу.

З музею виходимо на подвір’я. Захоплює скульптура малого пастушка. Босоноге хлоп’я ніби щойно ступило за поріг. На плечі – гирлига, на ній – чоботята. У руці – торбинка. Здається, ось-ось вийде на вигін, щоб пасти чужу череду.

За екскурсоводом йдемо до дідової хати. Солом’яна стріха, підведена глиною призьба. Посипана лепехою долівка, піч, піл, де спали малі шевчики. А ось жердина з убогою одежиною. Оце й увесь немудрий скарб сільської родини. Зате довкола – краса! Знову пагорби і яри, як і в Моринцях. Стежка до могили матері. Катерина Бойко заповіла поховати її саме біля будинку, а не на цвинтарі: «Щоб діти не забували моєї могили, щоб приходили сюди поплакати по своїй сирітській долі». Саме тут , біля могили Тарасової матері , такими зрозумілими здаються слова:

…Дивуюсь дивом і печаль
Охопить душу, стане жаль
Мені її і зажурюся,
Та перед нею помолюся,
Мов перед образом святим.

…Повертаємося додому. Захопливою залишилася у нашій пам’яті екскурсія до Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка». Зрозумілими стали й слова екскурсовода: «Українець може не побувати на Курилах чи Канарах, а в Моринцях сам Бог велів. Тут б’ється серце України». Упевнена, що пройде час, але день гостин до Шевченка не раз хвилюватиме уяву всіх , хто побував на священній Звенигородській землі, відтворюючи незабутні спогади.

Надія Баранник,
класний керівник 8-А класу