…ти ніби прожив ще одне життя. Ти ховаєш ручку, здаєш роботу, робиш глибокий вдих – і виходиш. Що ти відчуваєш у цей момент? Радість? Полегшення? А, може, сумнів, чи все зробив правильно?

Сьогодні Веляда Даша (11-Б) та Ярмоленко Ярослав (7-Б) пройшли цей шлях. Вони представляли нашу гімназію на всеукраїнському етапі конкурсу імені Петра Яцика. Вони боролися. Вони думали. Вони писали.

Для Даші це було випробування не лише знань, а й часу. Бо як розірватися між підготовкою до НМТ, постійним навчанням, думками про майбутнє – і водночас гідно виступити на мовному конкурсі? Вона зробила це. Бо коли ти націлений на перемогу, ти не шукаєш виправдань.

Для Ярослава цей конкурс став першим серйозним викликом. Він ще тільки починає свій шлях у мовному середовищі, ще ніби смакує свої сили, відчуває, що таке велика гра. Але сьогодні він уже був серед тих, хто дійшов до всеукраїнського рівня. Його перо ще шукає свою сміливість, але вже впевнено пише. Він зробив те, що не під силу багатьом дорослим – не злякався, не відступив, а взяв і зробив. І це лише початок.

Але є ще одна важлива частина цієї історії.

Сіньова Вікторія та Щепетна Віта. Вони не просто готували. Вони були поряд. Вони читали, перечитували, пояснювали, виправляли, сперечалися, підтримували. Вони шукали ідеальні слова разом зі своїми учнями, наче ювеліри, що виточують коштовність. Вони відчували кожне речення, ніби воно їхнє власне. Вони витирали втому з обличчя і продовжували працювати, бо розуміли: знання – це не просто правила, це відчуття мови, її пульсу, її дихання.

А що тепер? Тепер тиша. Розлиті чорнила висохли, слова застигли на папері. Журі схилиться над рядками, вдивляючись у кожну літеру. А десь у цей момент Даша та Ярослав уже живуть далі: дихають, думають, мріють. Усе, що вони могли, вони сказали. Українською. Впевнено. З любов’ю