
Незалежність України – це рана й водночас крила. Це тиша, розірвана сиренами, і спів, що проростає крізь біль. Це наші воїни на фронті й наші діти, які сьогодні творять музику і танець, нагадуючи: життя триває, допоки звучить Україна. 

У стінах гімназії цього дня прозвучала пісня у виконанні Поліни Пономаренко, учениці 10 класу. Її голос – мов молитва
, що здіймається над містом і торкається найпотаємніших струн душі. У танці, який підхопили Осадча Мар’яна, Мініна Марія, Кокозей Софія, Рокіцька Дарія, Барвет Марія та Самойленко Дарія, ожила надія
: крихка, але нескорена, така сама, як і наша держава.
Особливу силу мали й влучні слова, сказані ученицями 11 класу – Крістіною Терісаян, Варварою Кондратенко та Анною Поїздник. Вони стали відлунням того, що болить і водночас надає нам сили – любові до своєї землі.
За цим стоїть праця і серця
– музичного керівника Миколи Миколенка та хореографині Богдани Сліпощон, які допомогли втілити відчуття, що словами не поясниш.
Віра не покидає: поки наші діти співають, танцюють і говорять про Україну – у країни є майбутнє.
Ми певні: спів, танець і слово, народжені з любові до Батьківщини, стають нашою зброєю віри. Україна вистоїть, бо росте нове покоління, яке вже говорить мовою свободи. 
