Цей конкурс – не просто творчість. Це – спосіб почути молодь. Почути, як вона мислить, як відчуває країну в часи випробувань. Побачити, як, попри воєнний стан, українські підлітки не втрачають віри, а навпаки – шукають рішення. Прагнуть змін. Формують образ майбутнього – не в мріях, а в діях.
Участь у цьому конкурсі бере Лєщук Ілля. Для нього тема ролика – не випадкова. Вона була народжена в його попередньому досвіді: зокрема, фрагментарно була яскраво представлена у його переможному есе на конкурсі з економіки. Тема соціального підприємництва, інклюзії, реального місця людей з інвалідністю в суспільстві – це його особиста, глибока лінія. Вона йому болить. Вона – його пріоритет.
Ілля організував справжній репортаж. Не поверхневий. А такий, що тримається на чесності. Він не просто «знімав» – він був усередині. Бачив очима. Відчував серцем. Ставав голосом.
За підтримки «Інклюзивно-ресурсного центру м. Золотоноша» та «Золотоніської територіальної первинної організації українського товариства сліпих», він відчинив двері у світ, який занадто часто залишають за зачиненими. Дякуємо цим закладам – за щирість, за участь, за готовність говорити про складне.
Багато що залишилося за кадром. Там – сльози… Там – сміх… Там – сила, яку неможливо пояснити словами. Там – правда про бар’єри. Не архітектурні. А людські.
Ілля говорив із тими, хто не просить, щоб їх жаліли, бо обрав гідність. З тими, кого держава мала б підтримувати, але хто сам готовий підтримати державу. Своїми руками. Своїм розумом. Своєю незламністю.
Люди з інвалідністю – не «герої для новин» і не «об’єкти для співчуття». Вони – громадяни. Рівні. Незалежні. Сильні.
Цей ролик – не просто відео. Це – жест. Це – заява. Це – дія.
Бо майбутнє України – не колись. Не десь. Воно – тут. У тих, хто вже змінює.