Голодомор. А що ми, старше покоління, свого часу знали про нього? За відсутності будь-якої літератури чи письмових згадок, просто, із деяких переказів старших. Поняття, здавалося, якесь абстрактне. Усіх зачепило лише на початку 90-х, коли кіностудія Довженка випустила свій легендарний фільм “Голод-33”. Це треба було відчути. Це – справді одна із найкращих вітчизняних стрічок. І трагічних.

Голод. Як часто ми задумуємося, що ж це? Повний голод. Майже без шансів на порятунок. На європейському континенті, у «передовій» і «прогресивній» країні. Ні, не той голод, коли тимчасово не можеш придбати чогось, або просто хочеш більшого. Той голод, коли уся твоя родина не має жодної крихти вже місяць. Бо забрали. І волонтери не привезуть, та й сам нікуди не поїдеш: грошей нема, паспорту нема і, не дай Боже, потрапити на «заградотряд». Інтернету нема, телефонного зв’язку нема, жодної комунікації із навколишнім світом.

Чому сім’я помирає? Чому майже не лишилося сусідів? Як дивитись в очі своїй дитині, котра вже не може звестися з ліжка? Труднощі в країні, ще якесь лихо? А може все налагодиться? Не налагодиться. Так треба. Бо «родіна» і «партія» вирішили. Бо ви – українці.

У цьому пеклі жили і помирали мільйони українців. Цілими родинами і селами. Наше ж завдання – не страждати, а пам’ятати. Шанувати полеглих і роботи висновки! Постійно думати й аналізувати – що нам робити і як будувати свою країну, щоб у жодному разі не повторювати цих трагедій.

Тому й наша школа провела у кожному класі не просто банальну виховну годину, а віддала данину національній пам’яті. Де б ми не були, ставимо свічку цього дня. І розповідаємо дітям, як жити НЕ треба, щоб не доводити суспільство до таких крайнощів. Ми зобов’язані зберегти цю пам’ять назавжди! І ми її зберігаємо!