Квітни талантами гімназіє наша

У рамках  святкування Всеукраїнського фестивалю Чорнобривців у Золотоноші було проведено конкурс  серед  обдарованої учнівської молоді на кращий літературний твір. Активну участь у ньому  взяли і гімназисти. Виявити свої творчі здібності охочих виявилося багато.  Переможцями гімназії  стали учениця 7 класу  Кукла Марія – есе «Я люблю Золотоношу», Пліс Анна учениця 10 класу – збірка  поезій «У мами у садочку», Кобець Дарія  – збірка поезій «З Україною в серці» та   Горобець Вікторія – замальовка «Історія мого чорнобривця» , учениць 11 класу.

 

 Анна Пліс

Учениця 10 класу Золотоніської гімназії ім. С. Д. Скляренка. Емоційна, творча натура.  Залюбки бере участь у різних шкільних конкурсах. Світ її захоплень надзвичайно різноманітний: любить сучасну музику і танці, займається спортом, захоплюється іноземними мовами.

У вільні хвилини переливає душу у слово. Її вірші вирізняються духовністю, перейняті любов’ю до рідного краю, шануванням традицій.

Учасник конкурсу «Я – європеєць» 2016 року,  брала  участь у шкільному етапі Міжнародного конкурсу з української  мови ім. П.Яцика, у шкільному етапі конкурсу ім. Т.Шевченка. Учасниця міської олімпіади з іноземної мови.

У садочку, у матусі

У садочку, у матусі,

Мов чарівні килими,

Зацвітають чорнобривці –

Квіти осені рясні.

 

Я піду собі в садочок

І нарву матусі їх,

Щоб душа її раділа

І лунав приємний сміх.

 

А коли я подарую

Квіти сонця золоті,

Мама мене поцілує

Щиро, від всії душі.

Мамина хата

Мамина хата, горіх високий,

Стежина мила у світ широкий.

Барвінок синій і рута-м’ята –

Довіку буду вас пам’ятати.  

 

Вербові віти, стрункі тополі –

Як промінь світла у моїй долі.

А чорнобривці, ромашки в лузі!

А рідна школа і вірні друзі!

 

І місто миле, таке хороше,

Недарма зветься: Золотоноша!

Люди привітні, щасливі діти…

Ніколи в світі вас не забути!

Дивлюсь на місто я

Дивлюсь на місто я захоплено, щасливо.

Останнім часом я не впізнаю його.

Усе довкіл незвично і мінливо

Торкається до серденька мого.

 

Бентежить душу дивосвіт казковий:

Ось дзюркотить серед квіток фонтан,

А в центрі в тиші вечоровій

Мій зір чарує  дивовижний сіті-лайт.

 

Красуються на клумбах чорнобривці,

Троянди квітнуть, посміхаючись  здаля.

Ось і перше вересня

Ось і перше вересня

На календарі,

І нестримна радість

У моїй душі.

 

Знову стежкою до школи

Підемо ми по знання.

Ще й цікаво, як за літо

Виросла та дітвора?

 

Влітку пустувала школа,

Сумували вчителі,

Нудно було й нам удома.

А тепер – в роботу всі!

 

Чорнобривці при дорозі

Весело вітають вас

І отих маленьких діток,

Які йдуть у перший клас.

Чорнобривці

Чорнобривці ці –

Жовтогарячі вісники осені.

Очима у небо зирк!

А там – голубінь.

 

Сонце це –

Промені бризнуло на землю.

Аж раптом – гульк!

А вони із землі проросли.

 

Водиця ця –

Напоїла спраглі квіти-промені.

Ген-ген – зарясніло жовте полум’я…

Сонце цвіте.

З квітучої колиски України

З квітучої колиски України

 

Ми вийшли всі у цей широкий світ.

Земля свята мечем й вогнем хрещена.

Під небом світла йшла на край доріг.

Холодна сталь, пекучі мідні труби

Несли лиш смерть і трунок у серцях.

Та мати вічна , сильная Вкраїна,

Несла любов і сонце на вустах.

В руках у Бога рідна Батьківщина,

І сльози вітру котяться віки.

У сурми трублять колоски сповиті,

Та буде жити наш народ завжди.

Несем з глибин ми булаву гетьманську –

Той символ волі , щастя і добра,

І хай лунає знов наш гімн козацький ,

І бачить світ Вкраїни майбуття.

Несем свій хрест і дань свою підносим ,

Олімп свободи бачиться з-за гір.

Ми зводим із руїн нову свободу,

Нову Вкраїну і братерський  мир

 

Тримайсь, Україно!

Тримайсь, Україно! Ти можеш, ти мусиш

Зірвати  кайдани, зірвать навіки.

Ти ще відродишся, ти ще надолужиш

Ті, зморені битвами, юні роки.

Тебе розпинали, а ти відродилась,

Бо був непоборним могутній твій дух.

Тебе катували, а ти не скорилась,

Хоч кров’ю замила сліди від наруг.

Ні ляхи нестримні тебе не здолали,

Ні турки, ні шведи, ні люта Литва.

Тебе не знеславили, хоч і стоптали.

Була пошматована, та все ще жива.

Було твоє тіло в кайдани закуте,

Та прагнення жити перемогло.

Зірвало, зламало, порвало всі пута

І скинуло з себе прокляте ярмо.

Живи Україно! Рости, розвивайся,

До нових досягнень упевнено йди.

До сонця, що пестить тебе, усміхайся.

Живи, моя ненько єдина, завжди!

Кобець Дарина Романівна

учениця 11-А класу

гімназії ім. C.Д. Скляренка

Життєрадісна, обдарована дівчинка. Любить          

віршувати, читати, малювати, слухати музику. 

Захоплюється  баскетболом і шахами.

 

Вибір

Багато вже у нас воріт відкрито,

 Ти можеш  обирать свій шлях,

Мати бажання за кордоном жити

Або ж на інших взагалі материках.

 

Про перспективність люди всі говорять,

Що жити треба там,  де гроші є,

Батьки дітей у добру путь проводять,

Та хочу запитати я тебе:

 

Хіба за всі роки, що жив у нас ти,

Тобі у душу не запала думка,

Що наша Батьківщина –  твоя мати

А жити не на ній – то ціла мука!

 

Я розумію : хочеш ліпшої долі,

Та є біда, що ще не бачиш все,

Тому й тікаєш з дому ти поволі,

Бо не пізнав ще повністю себе.

Коли б ти не покинув землю рідну,

Ти завжди пам’ятатимеш , повір,

Що в серці в тебе чорнобривці квітнуть.

І дім, де ти живеш – не справжній дім !

 

Ти завжди маєш волю обирати,

Де кращі люди й ліпша є робота,

Та не забудеш ти ніколи хату,

В якій ти жив малим та безтурботним.

Молитва

Я дякую, Боже, за тата і маму,

За те, що живу я й не знаю біди,

Що вода є в криниці і хліба немало,

За Твою охорону над нами завжди.

 

Ти знаєш, щось часто я дуже сумую

За татком своїм, що десь на війні,

Його вже не бачив два роки…брешу я

Три роки не бачив. Скажи ж ти мені!

 

Скажи, де він зараз, коли він приїде?

Я так вже сумую, аж сльози течуть.

Коли ж він підійде до мене, обійме

І я розкажу про те, що люблю.

 

Люблю я це місто, в яке нас привезли.

Тепер ми три роки тут живемо.

Я іноді згадую: зимою ми мерзли,

Там, на Донецьку, ми мали  житло.

                       Було в нашій хаті завжди дуже тепло

                       І їжі багато, та страх всіх накрив,

                       Бо сталась війна, і стало нелегко,

                       З тих пір я у школу більш не ходив.

 

                                  Бували часи, коли ввечері пізно,

                                 Скрутившись в клубок, намагався заснуть.

Та лунали у вухах постріли грізно.

Чому вони злі? Не міг я збагнуть…

 

О Боже! Ти ж був там і чув все, я знаю

Ти чув, як всі інші тікали в хати,

А люди у формі стріляли до ранку

Відчув я: у мене все тіло тремтить.

 

Проходили дні, дні минались ночами

             А тато все рідше дома бував

             І раз він прийшов… пообідав із нами

             Й поївши, рішуче нам всім він сказав,  

Що треба тікати, бо діла не буде,

Що тут небезпечно занадто для всіх.

Вагонами звідси тікали всі люди.

О Господи милий! Не жаль тобі їх?

 

Втекли так і ми пізно ввечері разом,

Нам тато сказав, що є місто чудес,

Що там в небезпеці ми будем відразу,

Що місто це Ти дав нам Боже, з небес.

 

А ще він сказав, що  є річка там дивна,

Що в дитинстві він навіть на пляж там ходив,

На дні між піском навіть золото видно!

Але то не те, сам пісок золотий!

 

Казав мені татко, його край там рідний

Що квіти там квітнуть такі, як ніде!

Немає таких чорнобривців на світі

Окрім цього міста, де сонце цвіте.

 

Дали нам у місті маленьку квартиру,

Та тепла була вона й затишна нам

Дарма що маленька, жили ми всі в мирі!

Не чув я ні криків ні пострілів там!

 

Та жаль обірвалось все миттю швидкою,

Мій тато поїхав назад на Донецьк,

Не зміг він так просто ходити на волі

Й думку про щастя поніс вітерець.

 

І так він пішов і не повернувся,

Чекав його я кожен день, і вночі,

Коли лягав спати, клубочком зігнуся,

А серце моє від туги аж кричить!

 

Ти знаєш, мій Боже, сумую за татком,

Правий-бо він був, як привіз нас сюди,

Люблю я це місто, як рідную мати,

До речі, про маму… щось плаче завжди.

 

А я піду в парк і нарву чорнобривців.

Я знаю, не можна! Але все ж нарву…

Вона їх так любить, і запах їх чистий

Ураз відганяє від неї тугу.

 

Вони, як те сонце, яскраві й привітні,

І їх тут багато, все місто у них.

Для мами я рву постійно ці квіти,

О Боже, пробач мені за цей гріх!

 

Коли я питаю у неї про тата,

Чому вона завжди так сумно мовчить!?

Чому ось недавно прийшов нам пакунок

З речами його… аж серце кричить!

 

Скажи мені, Боже, що це все значить?

Чому там в речах його камуфляж?

Чого вже не радують й квіти гарячі?

Які поросли по наших стежках.

Єдине прошу Тебе, Боже Всемогутній!

Ти будь з ним, де є він, Тебе я молю,

Бо не уявляю собі я майбутнє

Без татка… його я всім серцем люблю.

Ця  русява усміхнена семикласниця – Маша Кукла.  Дівчинка талановита і творча. Серед однолітків вирізняється наполегливістю, креативним мисленням. Особливо Маші вдаються прозові твори, у яких у повній мірі розкривається уміння нестандартно висвітлювати  проблеми.

Я люблю Золотоношу.

 

Часто доводиться чути про красу, привабливість і    комфорт великих міст України.  З цим не можна не погодитися. Хіба можна не захоплюватися величчю прадавнього Києва, унікальністю старого Львова, скромною стриманістю Харкова, вітряною легковажністю Одеси. Але не менш чарівними і затишними можуть бути і маленькі містечка нашої Батьківщини. Таким є моє рідне місто – Золотоноша.

    Кажуть, людина без коріння як перекотиполе. Вона котиться по світу, ніде не зупиняючись, бо ніхто її не чекає, нікому вона не потрібна. Коріння – це батьківщина, домівка, де мама і тато, де люблять і захищають. На мою думку, неважливо, де твоє коріння – у великому мегаполісі чи маленькому містечку, головне, щоб ця земля була для тебе рідною на все життя. Моє серце тут, у «маленькій та хорошій» моїй Золотоноші. Мені ще зовсім небагато років, але я бачу, як на очах розквітає моя невеличка батьківщина, як стають чистими і затишними двори і дворики, широкими і привабливими вулиці, ошатними будинки. Надзвичайною окрасою міста став фонтан – місце романтичних зустрічей закоханих. Має   моє місто і свою площу, широку і простору.

         А  чорнобривці!

         Влітку та восени Золотоноша потопає у чорнобривцях. Ця  простенька, але така українська квітка стала візитівкою мого містечка. Чорнобривцями із задоволенням прикрашають оселі мешканці міста, і палахкотять вони теплим вогником, зігріваючи серця людям. У цій красі хочеться і собі бути красивим, робити добрі справи, які прославляли б нашу  Золотоношу, адже сама назва міста говорить про його красу і цінність. У чому ж ця цінність? Я думаю, не в тому, що князь Вишневецький зберігав тут свої скарби, не в тому, що на берегах річки Золотоношки нібито знаходили золото, а насправді ця цінність – це наші люди, наша дружна і щира громада, яка завжди відгукується на найболючіші проблеми. Саме із прагнення допомогти людині, не залишити її наодинці  зі своїми складними проблемами  проводяться у місті благодійні заходи, учасниками яких є сотні небайдужих золотонісців: «Ліга сміху», КВК, міський велопробіг, фестивалі, концерти та вистави. Я вважаю це   унікальним прикладом об’єднання великої громади  міста та проявом глибокого співчуття та поваги один до одного.

 

Хочу наголосити, такий благородний вчинок зустрінеш не завжди і не скрізь в Україні. А так хотілося б запровадити цей досвід у всіх малих і великих містах, адже милосердя – це лакмусовий папірець    будь-якої громади, бо він показує, наскільки ми є людьми. Для золотонісців це горде звання, яке вони несуть з гідністю. Мені приємно бути частинкою цієї громади.

Весела, життєрадісна, енергійна, наполеглива. Широке коло захоплень, журналістика—улюблена справа. Неодноразово займала призові місця в області на олімпіаді з української мови і літератури, обласний призер МАН з англійської мови. Це Горобець Вікторія—учениця 11класу, гордість Золотоніської гімназії

 

Історія мого чорнобривця

Надворі сьогодні чомусь дощить… І це не дивно , адже 33 роки тому на цей світ з’явився маленький хлопчик. Йому ніколи не щастило. Спочатку школа, потім університет , а далі робота етнографа в якомусь краєзнавчому музеї. Ніяких вечірок , гучних компаній. Він давно виріс , і як ви вже міг зрозуміли –  це я. Так дивно – це ж мій день народження , а чомусь невесело. Ще вчора я був найщасливішим на світі чоловіком , адже поруч була вона …

Ми познайомились ще декілька років тому. Мене ніколи не залишала думка : « Чому саме я ?». Вона ж вродлива , розумна , жартівлива , а вподобала такого дивного чоловіка. Ні вроди , ні вдачі!

Тоді теж дощило , але чомусь ніхто не тікав і не ховався від зливи. Так і я сидів собі і читав  М. Сингаївського:

                 

 

– Гарні слова,- почулося десь зовсім поруч. Так, це була вона. Моя красуня! Тоді я навіть і подумати не міг , що ми будемо разом.

– Дивна квітка чорнобривець, бо ж по суті – «чужинець», а став чи не найріднішим на нашій землі. Він  уособлює дитинство, рідну матір і батька, рідну оселю. Аж не віриться –  кілька століть тому наші давні предки не знали, що такі квіти взагалі існують, – як я видавив із себе тоді ці слова, навіть не пригадаю. Але вона зірвала чорнобривець і дала його мені. Уявляєте , саме мені . Хлопцю , який тоді навіть гривні в кишені не мав , щоб пригостити дівчину морозивом. Але я продовжив свою розповідь:

  – Україну здавна вважають батьківщиною  чорнобривців, але це не так. Тут їх люблять і цінують , вони є символом матері й батьківщини, про них складають  легенди, вірші, пісні:

Чорнобривцiв насiяла мати

У моїм свiтанковiм краю

Та й навчила веснянки спiвати,

Про надiю квiтучу свою…

Бачу матiр стареньку,

Бачу руки твої, моя мамо,

Твою ласку я чую рiдненька.

 

         Але родом вони з Мексики. Коли з’явились перші чорнобривці в Україні невідомо, але назву вони отримали за незвичайну окрасу квітки. Адже ці квіти мають    чорні обідки на краєчках пелюсток – це так звані «брови», тому і чорнобривці

 

З того дня ми не розлучалися. Жили душа в душу і майже ніколи не сварились . Але настав той день , коли і між нами пробігла чорна кішка. Та чому я сиджу на місці , чому не біжу до неї і не благаю пробачити ? Я просто тюхтій , а вона найкраще , що було в моєму житті. Без неї вже не розфарбувати моїх сірих буднів. Так візьму себе в руки – і до неї . 

Раптом  я почув дзвінок у двері. Ну чому саме зараз , коли немає часу на дурні скарги сусідки, на візити друзів та пусті розмови? Я відчиняю двері і …

 

Так це була вона . Моє єдине кохання , жінка всього мого життя ! Сьогодні вона постукала в двері мого будинку , тримаючи в руках сухий чорнобривець в   рамці для фотографій. Посмішка осяяла її обличчя , а я ніколи не міг перебороти свій потяг до неї , отож    поцілував ці прекрасні вуста  як уперше : ніжно і в той же час пристрасно , а мої руки не відпускали її стан і ніколи більше не відпустять.

One thought on “Квітни талантами гімназіє наша”

  1. Молодці, дівчатка, я вами пишаюся!!!

Коментарі закриті.