Любимо вчительку свою…

За вікнами все сіється дощ, додаючи  суму і схвильованості  душі. Можливо, тому, що цьогоріч  не буде традиційного шкільного свята – прощання з початковою ланкою. Та  в гімназійному павільйоні  ми все-таки зустрінемося: хай на відстані 1,5 м один від одного, хай у масках чи респіраторах, хай це буде кілька хвилин, але дружною класною родиною ми знову прийдемо до Вас, люба наша вчителько! Сподіваємось, що наша зустріч стане  приємним спогадом у майбутньому.

Чомусь саме зараз на згадку приходить щемлива  замальовка Зої Кучерявої «Вибирали вчительку». Матуся показує донечці «вчительок,  які будуть вести перші класи». Одна  – у яскравій блузці з чудовим намистом, інша вирізняється червоними нафарбованими губами,  а третя – справжнісінька тобі  Алла Пугачова!

«– Ота, що з розпущеним волоссям?

  • Ага.
  • Що зверху над очима намальовано, як у моєї ляльки?
  • Ага…І та он, і та… До якої вчительки ти хотіла б? Га?
  • Он до тієї, що посміхається…»

Такий вибір 2016 року зробили і ми, дорослі, і наші ґаджетовані діти. Ми розуміли, що час висуває дуже високі  вимоги  до вчителя: він повинен мати ґрунтовні знання, уміти передати їх вихованцям, постійно самовдосконалюватися, бути комунікабельним, самокритичним, відчувати гумор, намагатися підготувати дітей до життя, яке нині мало хто  береться спрогнозувати… Але найголовнішою його рисою має бути любов і  повага до вихованців.

Нашим дітям пощастило: їхнім наставником  усі ці 4роки була саме така  людина   –  усміхнено-сонячна, доброзичлива й уважна  Лариса Володимирівна Закала.  Вона відшукала у кожній дитячій  душі  сонячні промінчики, обережно торкаючись потаємних струн,  щоб пробудити прагнення до знань, до наполегливості, щоб  навчити любити чарівний світ, шанувати, берегти  власну родину і всіх людей, бути щирими й правдивими, не збайдужілими до чужої біди.

Щоранку до неї наввипередки бігла дітвора  поділитися своїми секретами  чи невдачами, похвалитися обновками, вислухати поради  чи просто щиро посміятися, описуючи якусь веселу пригоду.  Як ті весняні первоцвіти, розквітали від тепла її серця  маленькі гімназисти.  Одним був потрібен «вітер» емоцій вчительки, іншим – лише лагідні промінці, дехто відразу все схоплював, а декотрі доходили до істини поволі. Як талановитий агроном, Лариса Володимирівна дбала про майбутній урожай, щоб не зламалися її колосочки-діти. Вчила об’єднуватись у групи, пояснюючи, що це потрібно для того, щоб уміти працювати разом, адже колись школярики стануть дорослими, здатними трудитися дружно на благо своєї родини та рідної України. Навчала бути сильними, ніколи не здаватися, не розчаровуватися, а вперто йти до своєї мети, прищеплювала вміння «бачити зорі навіть у буденних калюжах  життя».

 

Згадувати можна безкінечно. Та, мабуть, доцільніше перефразувати вірші:

Перші кроки в школі просто не даються.

Сміх тут був і сльози, радість і печаль.

А сьогодні з вчителькою діти розстаються,

І прощатись з нею всім нам дуже жаль.

Рідна перша вчителько, ясне наше сонечко!

Ви знання давали нам і любов палку.

Тож шлемо «Спасибі» Вам від синів і донечок,

І даруєм щиро ми пісню цю дзвінку!